Макс К.

Перш ніж розпочати дослідження головних рис єврейства, що так різко виділяють його серед інших народів, необхідно зрозуміти зміст міфу, який міцно утвердився в свідомості нашої ліберальної інтелігенції, згідно якому культурна і “передова” людина не може бути антисемітом.

“Іудофільство — ознака культури і етичної висоти; антисемітизм — ознака варварства і якнайглибшого етичного падіння”. Така загальновизнана формула, що панувала до найостаннішого часу в думках ліберальної інтелігенції, як “освіченого Заходу”, так і України. З подальшого викладу ми побачимо ким і в який спосіб ця “аксіома” була упроваджена в свідомість широких кіл неєврейської інтелігенції. Спершу ж спробуємо знайти відповідь на поставлене нами питання. Для цього досить кинути погляд в томи загальнолюдської культурної спадщини і з тисячі прикладів різко негативного ставлення до єврейства у великих державних діячів, мислителів і письменників всіх часів та народів виділити лише найбільш характерні, які ми і викладемо нижче в хронологічному порядку.

Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.) повідомляє в своїй “Загальній історії”, що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити іудеїв “оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів”.

Після вигнання їх з Єгипту, розповідає Діодор, вони влаштувалися в області Єрусалиму і “утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв”.

Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму: — “Звичаї цього злочинного народу (іудеїв) настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям”.

Багато писав про людиноненависництво і інші негативні риси іудеїв римський історик Тацит (55 — 120 по Р.Х.). “Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — іудеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла в руки македонців”, писав Тацит в п’ятому томі своєї Історії, “цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ”.

Дослідження літературних пам’ятників античного миру показує, що презирство до євреїв і різке засудження їх особливостей було вже в ті часи загальним явищем. Це цілком підтверджує в своїй вченій праці “Антисемітизм в стародавньому світі” (Москва, Ленінград, 1922) єврейський історик Соломон Лурьє.

“Презирство до євреїв”, пише С. Лурьє (стор. 192) “настільки увійшло до ужитку, що найменування єврея набуло нарешті прозивного значення в сенсі всього брудного, непривабливого. Так, Клеомед, лаючи Епікура за його поганий стиль, говорить: “Його мова узята з самої гущавини синагоги і жебраків, що товпляться навколо неї: у нім є щось плоске жидівське і таке, що повзе по землі, як плазун”. Інше подібне свідоцтво”, — продовжує Лурье, “ми знаходимо у Амміана Марцелліна. Він розповідає: Коли імператор Марк Аврелій проїздив по Палестині, смердючі і метушливі євреї були йому просто огидні”.

Це огида до євреїв зовсім не була особливістю стародавнього греко-римського світу. Вона супроводжувала євреїв усюди. У пам’ятниках стародавньої писемності у самих євреїв ми знаходимо незліченні тому свідоцтва. Там в книзі Буття (гл. 43,32) описується пригощання, подане царедворцем Йосипом, на якому були присутні і запрошені єгиптяни: “І подали йому особливо і їм особливо, і Єгиптянам, що обідають з ним особливо: тому що Єгиптяни не можуть їсти хліб разом з євреями; тому що це мерзота для Єгиптян”. У псалмах вічно повертається один і той же мотив: “Ми зробилися сміховиськом у сусідів наших — наругою і осоромленням у тих, що оточують нас. (Пс. 79,4)”.

Ще яскравіше виступає загальне презирство і ненависть до євреїв в писаннях арабських і персидських учених старовини. Цілий ряд місць в Корані характеризує відношення до євреїв Магомета. “Через несправедливість їхню, ми заборонили євреям дещо те, що раніше було їм дозволено, тому що вони далеко відсторонилися від релігії Божої і займалися лихварством, що їм заборонене, і незаконно поглинули майно інших людей”, читаємо ми в Корані, в 4-му розділі відділу Зуре. І далі: “Ти ніколи не повинен втомлюватися викривати їх (іудеїв) обмани. Вони обманщики майже всі без виключення”.

А ось декілька типових витягів з свідоцтв представників вченого мусульманського світу.

Адб-аль-квадір аль-жиляні (545 по Р.Х.): “Іудеї, які живуть розсіяними у всьому світі, але усі міцно тримаються один за одного — хитрі, повні ненависті до людей і небезпечні істоти, з якими треба звертатися, як з отруйною змією, оскільки якщо дозволити їй хоч би на мить підняти голову, вона неодмінно укусить, а укус її безумовно смертельний”.

Манаві аль Маулід (821 по Р.Х.): “Чекати чесності і правди від іудея — те ж саме, що припускати невинність у старої повії”.

Мірза Хассан Хан (1649 по Р.Х.): “Для мене є незрозумілим, чому ми давно ще не винищили цих кровожерних тварин! Хіба не вбивали б відразу диких звірів, що пожирають людей, навіть якщо б звірі ці були людиноподібні? А хіба євреї не винищувачі людей?”

Звернемося тепер до культурної спадщини Заходу. У хроніці Григорія Турського (540—594) ми знаходимо наступний вислів Гунтрама, короля з династії Меровінгів: “Горе цьому народу іудейському, бо він поганий віроломний і в серці у нього всяка зла хитрість”.

Петро Клюнійській, знаменитий бенедиктинський чернець ХII століття: “Я раджу не знищувати євреїв, а карати їх відповідно до їх же пороків. Не було б всього справедливіше – відняти у них все те, що вони привласнили собі обманним шляхом? Те, чим вони володіють, вкрадено ними мерзотним способом, і так як вони до цих пір залишалися непокараними за своє нахабство, то вкрадене ними майно повинне бути знову від них відібрано. Те, що я говорю, всім відомо. Бо не чесним хліборобством, не законною військовою службою, не шляхом якої-небудь корисної роботи наповнюють вони свої комори хлібом, свої льохи – вином, свої кошелі – грошима, свої скрині – золотом і сріблом, а набагато більш шляхом обману і таємного скупа крадених речей у злодіїв, причому цінних речей набувають задешево”.

Еразм Роттердамський — найбільш освічений зі всіх гуманістів, світило науки XVI століття: “Грабіж і здирання шкури з бідної людини, вироблювані жидами, перевершують всі заходи, і далі терпіти це, прости Господи, неможливо”.

Мартін Лютер (1483—1546) — вождь протестантської боротьби проти папства, засновник лютеранського віросповідання: “Усі боязливі зітхання і жадання їх (іудеїв) серця сповнені бажанням коли-небудь поступити з нами, язичниками, так само, як вони поступили з язичниками в Персії за часів Есфірі (тоді було знищено 75000 персів). О, як люблять вони цю книгу Есфірь, яка така співзвучна з їх кровожерними, спраглими помсти і вбивства прагненням і надіям! Сонце ніколи ще не освітлювало більш кровожерного і мстивого народу, який уявляє себе народом Божим саме тому, що повинен вбивати і душити іновірців”.

Джордано Бруно (1548—1600) — знаменитий італійський мислитель, захисник Коперника і мужній борець проти католицького мракобісся, спалений інквізицією на багатті: “…вони (євреї) є плем’ям, що розносить таку сильну заразу, прокажене і небезпечне, що заслуговують, щоб їх знищували ще до народження… Євреї — народ, завжди низовинний, раболіпний, ганебний, відособлений, замкнутий, такий, що уникає стосунків з іншими народами, яких він переслідує звірячим презирством, накликаючи на себе таке ж саме, заслужене презирство з їх боку”.

Цікаво, що і століття раціоналізму, століття Великої французької революції і “Декларації прав людини”, що дав поштовх до рівняння євреїв в правах з неєвреями, нічого не змінив в поглядах на єврейство з боку найбільш культурних та досвідчених представників європейського Заходу.

Освічені монархи Пруссії – такі, як Фрідріх Вільгельм I і Фрідріх Великий, примушені були приймати заходи охорони своїх народів від єврейської експлуатації і лихварства.

Мудра імператриця Марія Терезія Австрійська у власноручному посланні придворній канцелярії в 1717 році писала: “Надалі жодному єврею, як би він не називався, не повинно даватися права проживання тут без мого письмового дозволу. Я не знаю шкідливішої для держави чуми, ніж цей народ, унаслідок його уміння шляхом обману, лихварства і грошових операцій доводити людей до жебрацтва і займатися всіма тими справами, які викликають огиду всякої нормальної людини”.

Але не одні тільки правителі, а і найбільші мислителі цього століття, і в першу чергу сам кумир раціоналістичного лібералізму — Вольтер, суворо батожили єврейство і закликали своїх сучасників до боротьби проти розтлінного впливу євреїв.

“Євреї — ніщо інше, як неосвічений і варварський народ, який спрадавна сполучає брудне користолюбство з бридким марновірством та нездоланною ненавистю до всіх народів, серед яких вони терпимі і за рахунок яких вони збагачуються”, — так судив євреїв француз Вольтер. Подібні ж погляди висловлювали і великі німці того часу — Кант, Гьоте, Шиллер і Гердер.

На зорі XIX століття найбільший правитель і полководець Франції Наполеон, у своєму зверненні до Державної ради від 30-го квітня 1806 р., говорив: “Діяльність єврейської нації з часів Мойсея, через всю її схильність, полягала в лихварстві і здирстві… Французький уряд не може байдуже дивитися на те, як низька нація, що опустилася, здатна на усілякі злочини, захоплює в своє виняткове володіння обидві прекрасні провінції старого Ельзаса. Євреїв доводиться розглядати, як націю, а не як релігійну секту. Це нація в нації… Цілі села обібрані євреями, вони знову ввели рабство; це справжні зграї воронів… Шкода, що заподіюється євреями, не походить від окремих осіб, але від всього цього народу в цілому. Це сарана, яка спустошує Францію”…

Подібні ж погляди ми знаходимо у пізніших державних діячів цього ж століття – таких як Фрідріх Вільгельм IV, Мольтке, Бісмарк, у мислителів і письменників, як Фейєрбах, Шопенгауєр, Карлейль, Ріхард Вагнер, Поль де Лагард, Ніцше, Віктор Гюго, і багато інших. Найбільший німецький історик XIX століття Теодор Моммзен назвав єврейство “дієвим ферментом космополітизму і національного занепаду”. А один з видатних французьких письменників того ж століття Еміль Золя дав в своїй книзі що вийшла у в 1895 р. “Nouvelle Campagne” наступну нещадну характеристику “обраному” народу: “Ця проклята раса, що не має більше своєї батьківщини та свого правителя, живе паразитом серед інших націй, прикидається, що визнає їх закони, але слухняна насправді лише своєму богові Грабунку, Крові і Ненависті. Вона виконує усюди хижу місію завоювання, яку поклав на неї цей бог, влаштовується в кожному народі, як павук посередині свого павутиння, щоб підстерігати свої жертви, висмоктувати кров зі всіх, жиріти за рахунок чужих життів!…”.

Такі були погляди на єврейство, висловлені впродовж століть найбільш здібними та талановитими представниками західноєвропейської культури і державності.

Зі всього вищенаведеного витікає цілком категорична і однозначна відповідь на поставлене нами питання: — антисемітизм зовсім не є “ознакою некультурності”, а, навпаки, найбільш обдаровані та культурні люди усіх часів і усіх народів, що стикалися з єврейством, були переконаними антисемітами. Це спостереження примусило відомого французького історика і філософа Ернеста Ренана визнати, що “антисемітизм завжди був відмітною ознакою освічених та розумних людей”.

У своїй передмові до вже цитованої нами праці С.Лурьє пише: “Всяку мислячу людину, що має чуття, повинно зацікавити питання про причини цього історичного явища (суспільного антисемітизму), украй важливого, хоча б унаслідок своєї багатовікової давності. Для автора цієї роботи вже тоді було безперечно, що причина антисемітизму лежить в самих євреях, іншими словами, що антисемітизм — явище не випадкове, що його корінь є в різниці між духовною сутністю єврея і неєврея. Шляхом самоспостереження (автор є представником єврейського племені) і вивчення навколишніх людей, мені вдалося прийти до певних висновків стосовно питання про причини антисемітизму”. І далі: “Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу”.

До абсолютно ідентичних висновків приходить і інший єврейський вчений і письменник Бернар Лазар: “З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися”. (Bernard Lazare “L’Antisemitisme” Т. I, S. 42).