Кевін Альфред Стром

 

Залізна хватка, якою чужі руки тримають американську індустрію новин та розваг, повинна бути розірвана.

Останній раз оновлено у листопаді 2004 року.

Сьогодні в світі не існує більшої сили, ніж та, якою володіють маніпулятори суспільною думкою в Америці. Жоден король або папа минулих століть, жоден генерал-завойовник або первосвященик ніколи не мав влади, що хоча б віддалено наближувалась до тієї, яка є сьогодні у розпорядженні декількох десятків людей, контролюючих американські засоби масової інформації.

Їхня влада не є чимось далеким та безособовим: вона потрапляє в кожний американський дім і працює, нав’язуючи свою волю, практично увесь час, коли людина не спить. Це сила, що формує свідомість буквально кожного громадянина Америки, молодого чи старого, легковажного або спокушеного. ЗМІ формують для нас наш власний імідж у світі, а потім говорять нам про те, що нам слід думати про цей імідж. Практично усе, що ми знаємо – або вважаємо, що знаємо – про події поза межами свого кварталу або кола наших близьких знайомих, потрапляє до нас через нашу щоденну газету, наш щотижневий журнал, наше радіо, наш телевізор.

Це – не тільки деспотичне придушення тих чи інших новин в газетах або безсовісна пропаганда антиісторичних телевізійних „документальних драм”. Люди, що володіють ЗМІ, демонструють і тонкість, і ретельність в диригуванні індустрією розваг та новин, які вони нам представляють.

Наприклад, в тому, як подаються новини: які події підкреслюються, а які залишаються майже недоторканими; те, як репортер підбирає слова, тон його голосу, вираз обличчя; формулювання заголовків; підбір ілюстрацій – всі ці речі працюють на рівні підсвідомості і глибоко впливають на те, як ми інтерпретуємо те, що бачимо та чуємо.

До того ж, оглядачі та редактори прибирають будь-які наші сумніви відносно того, що нам потрібно думати про все це взагалі. Використовуючи ретельно розроблені психологічні методи, вони керують нашими думками так, що ми завжди налаштовані на хвилю „передового” натовпу, „привабливих людей”, „розумного бізнесу”. Вони надають нам можливість зрозуміти, як ми повинні відноситись до різних типів людей та людської поведінки, представляючи цих людей або цю поведінку у контексті телевізійної драми або комедії і примушуючи решту персонажів реагувати на них Політично Коректним Чином.

Формуючи американські думки

Наприклад, расово змішана пара повинна подобатися решті персонажів та викликати їх повагу саме так, як і чорношкірий вчений або бізнесмен, чутливий та талановитий гомосексуаліст, або бідний, але працелюбний нелегальний іммігрант з Мексики. З іншого боку, білий „расист” (кожна расово свідома людина), якому не до вподоби змішані шлюби, або різко темніюча расова ситуація в Америці, зображується в кращому випадку як жалюгідний фанатик, якого висміюють інші персонажі – в гіршому ж як небезпечний помішаний на зброї психопат, як реальна загроза для усіх законослухняних громадян. Фактично, білий „расист”, „придуркуватий з пістолетом” вже став звичайним стереотипом телевізійних шоу.

Середній американець, чий щоденний раціон телебачення здобув зовсім нездорові пропорції, з великим трудом відрізняє ці вигадані ситуації від реальності – якщо відрізняє взагалі. Він реагує на дії, заяви, реакції телеперсонажей саме так, як він реагує на оточуючих його в реальному житті людей. Для багатьох, дуже багатьох американців реальний світ вже затьмарений реальністю телебачення – і саме на цю псевдореальність реагує його внутрішня потреба „співпадати”. Таким чином, коли телесценарист висловлює задоволення тим чи іншим ідеям або діям – і незадоволення іншими ідеями та діями – через персонажів його телешоу, він чинить потужний тиск на мільйони телеглядачів, примушуючи їх прийняти його точку зору.

Така ж справа з новинами, телевізійними чи газетними. Підступність цієї форми контролю над думками полягає у тому, що, навіть коли ми усвідомлюємо, що розважальні передачі або новини неупереджені, хазяї мас-медіа все рівно мають можливість маніпулювати більшістю споживачів – не тільки подаючи матеріал в потрібному ракурсі, але й установлюючи межи дозволеного спектру думок.

Наприклад, подивимось на те, як ЗМІ представляють новини про Близький Схід. Деякі редактори та коментатори у кожному своєму слові висловлюють своє раболіпство перед Ізраїлем у той час, як інші здаються майже нейтральними. Але ніхто і ніколи навіть згадати не посміє про те, що уряд США, можливо, підтримує не той бік у арабо-ізраїльському конфлікті, або про те, що 11 вересня 2001 року – результат цієї підтримки. Також ніхто не посміє заявити про те, що направлення американських військ до Іраку, головного суперника Ізраїлю на Близькому Сході, слугує єврейським, а не американським інтересам. Таким чином, встановлюється дозволений спектр думок – від проізраїльского до майже нейтрального.

Ще один приклад – те, як ЗМІ висвічують расові проблеми в Сполучених Штатах. Деякі коментатори майже неупереджено повідомляють новини про расову напруженість у той час, як інші підтримують один бік – і це завжди небілий бік. Однак усі без виключень представники ЗМІ в унісон заявляють, що „мультикультуралізм” та змішення рас існують і будуть існувати, і що це, безумовно, позитивні явища.

Але з тої причини, що існують різні думки, то більшість з американців не усвідомлює, що ними маніпулюють. Навіть людина, яка скаржиться, що „новини кореговані”, опиняється в тій самій пастці: вона вважає, що у представленому спектрі думок він в змозі уникнути впливу „контролерів думки” тим, що буде вірити іншому коментатору на свій власний вибір. Це ситуація безпрограшної монети: „Орел – я виграв, решка – ти програв”. Будь-яка позиція дозволеного спектру суспільної думки вигідна хазяям мас-медіа, і жодний непередбачений факт або незалежна думка не побачать світ.

Контроль за формуючими суспільну думку засобами масової інформації фактично представляє собою єдине ціле. Всі підконтрольні телеканали та радіостанції, газети, журнали, книги та фільми говорять однаковим голосом, підтримуючи і підспівуючи одне одному. Не зважаючи на різноманітність, незгоди немає – як і немає доступних масовому споживачу альтернативних джерел фактів та ідей, які могли б дозволити йому сформувати свою думку, що іде всупереч з думкою хазяїв інформаційного ринку. Споживачу пропонується те й саме бачення світу – світу, в якому кожний голос в унісон з іншими стверджує расову рівність, „святу правду” єврейської казки про „Холокост”, про злочинність намагань зупинити шалений потік небілих іммігрантів, про небезпечність приватного володіння зброєю, про моральну рівність всіх видів сексуальної орієнтації, про перевагу „плюралістичного” та космополітичного суспільства у порівнянні з суспільством однорідним. Така точка зору розроблена хазяями мас-медіа для досягнення їх власних цілей, і тиск на споживача – щоб примусити його прийняти цю точку зору – справді пригнічує. Люди корегують свої думки під цю точку зору, голосують відповідно до неї і будують свої життя так, щоб вони знаходились у повній гармонії з цим поглядом.

І хто всі ці хазяї засобів масової інформації? Якщо ми уважно подивимось, то здебільшого це євреї. Поясненням цього є не те, що ЗМІ контролюються жадібними до прибутку капіталістами і що дехто з них випадково є євреями. Якщо б це було випадковим, все рівно б відчувалась етнічна приналежність хазяїв мас-медіа, і, таким чином, співвідношення багатих євреїв і багатих не-євреїв. Якщо не зважати на декілька дивовижних виключень, перевага євреїв серед хазяїв ЗМІ пригнічує, і тільки з цієї причини можна вже припускати, що це не просто випадковість.

Індустрія розваг і теле- та радіоновин

Ослаблення урядового контролю над телекомунікаційною індустрією дало в результаті не зростаючу конкуренцію, а навпаки – зростаючу хвилю корпоративного об’єднання та поглинання, що призвело до появи буквально декількох медіа-конгломератів з мільярдними бюджетами. Найбільші з цих конгломератів дуже швидко зростають і тільки за 90-і роки минулого століття збільшились втричі. Коли б ви не вмикали телевізор, дивлячись передачі місцевої телекомпанії або трансляції через супутник, коли б ви не дивились фільм у кінотеатрі або вдома, коли б ви не слухали музику по радіо чи з диска, коли б ви не читали газету, книгу або журнал – більш чим вірогідно, що інформація або розвага, яку ви споживаєте в даний момент, створені і/або розповсюджені однією з цих мега-компаній.

Time Warner. На сьогоднішній день найбільшим конгломератом є Time Warner (AOL – Time Warner), який здобув свого сучасного вигляду після того, як America Online придбала Time Warner за 160 мільярдів доларів у 2000 році. Прибуток об’єднаної компанії у 2003 році сягнув 39, 5 млрд. доларів. Після поглинання разом опинились Стів Кейс, не-єврея, голова AOL – Time Warner, і Джеральд Левін, єврей, головний адміністратор. Warner, заснований двома братами-євреями на початку минулого століття, швидко став бастіоном єврейського впливу в Голівуді. Це факт настільки відомий, що він відкрито наголошується єврейськими авторами, саме так, як і той факт, що кожне нове медіа-придбання у підсумку буде єврейським. Згадуючи про поглинання компанією Warner компанії Time, Inc., єврейський письменник Майкл Вольф сказав в інтерв’ю “New York Magazine” у 2001 році: „Поглинання компанії Time, Inc. десять років тому є прикладом того, як ця компанія стала єврейською. („Від AOL до W”, “New York magazine”, 29 січня 2001 року)

Третьою найбільш могутньою людиною на AOL – Time Warner, як мінімум на папері, був віце-голова Тед Тернер, не-єврей. Тернер продав свою Turner Broadcasting System, до якої входила CNN, компанії Time Warner заради володіння великим пакетом її акцій. У квітні 2001 року Левін фактично відчужив Тернера від будь-якої влади. Проте, Тернер все ще володіє великим пакетом акцій. Також, він зберіг місце члена ради директорів.

У травні 2002 року Левін був виключений з правління компанії. Але для Тернера, який втратив свої 7 млрд. з 9 млрд., із-за поганого менеджменту Левіна, це було невеликою втіхою. Він не має ніякого контролю над внутрішніми процесами в компанії. У підсумку, Стіва Кейса та Джеральда Левіна замінили чорношкірим Річардом Парсонсом. Зрозуміло, що за ним стоять євреї.

AOL – найбільший в світі Інтернет-провайдер, з 34 млн. користувачами в Сполучених Штатах. Зараз AOL використовується як промоутер продукції Time Warner. Джоді Кан та Мег Сісфілд, обидва євреї, керують Time Inc. Інтерактивний відділ очолюється не-євреєм Недом Десмондом. Всі вони підпорядковані виконавчому директору Норману Пірлстайну, єврею. Їх метою є розповсюдження продукції Time Warner на специфічні групи аудиторії America Online, особливо на жінок, дітей та підлітків.

HBO – дочірня компанія Time Warner, є найбільшою в країні платною телевізійною мережею (26 млн. підписчиків). Так званий „конкурент” HBO – Cinemax також одне з кабельних підрозділів Time Warner.

Warner Music була найбільшою американською компанією звукозапису з 50 лейблами до тих пір поки єврейський мільярдер Едгар Бронфман-молодший придбав у травні 1998 року компанію PolyGram. Warner Music була самим першим пропагандистом музики “gangsta rap” (бандитський реп). Співпрацюючи з Interscope Records вона популяризувала цей жанр, де криваві тексти закликають чорношкірих здійснювати акти насильства проти білих. Бронфман придбав Warner Music у 2004 році.

Окрім кабельного мовлення та музики, Time Warner залучений до виробництва художніх фільмів (Warner Brothers Studio, Castle Rock Entertainment, New Line Cinema). Видавниче відділення компанії Time Warner управляється Норманом Пірлстайном, євреєм. Він контролює 50 журналів, зокрема такі як Time, Life, Sports Illustrated, People; серед видавничих підприємств – Time-Life Books, Book-of-the-Month Club, Little Brown та багато інших. Time Warner також володіє такими продуктами як Winamp та Shoutcast, а також є домінуючим гравцем в Recording Industry Association of America (Асоціація Звукозаписуючої Індустрії Америки). В свій час він по суті „вів” переговори з самим собою, коли були визначені правила сплати гонорару за трансляції музики в Інтернеті, що було схвалено великими контент-провайдерами, а невеликі мовники перестали існувати. (The Register, “AOL Time Warner прибирає до рук мережеве радіо,” 8 квітня 2003 року).

Приклад Теда Тернера: „Будьте уважні до того, з ким об’єднуєтесь”. Коли Тед Тернер, не-єврей та „дисидент” від медіа-бізнесу, зробив заявку на купівлю CBS у 1985 році, і відразу у конференц-залах босів мас-медіа по всій країні почалась паніка. В свій час Тернер збудував успішну кабельну мережу теленовин CNN з 70 мільйонами підписчиками.

Хоча Тернер ніколи не займав позицію, що протистоїть єврейським інтересам, все ж таки він відомий як особистість з надзвичайно високою самооцінкою. З цієї причини він розглядався президентом CBS Уїльямом Палеєм та іншими євреями як людина, якою неможливо керувати, котра в майбутньому може повстати проти них. До цього ж, єврейський журналіст Деніел Шорр, публічно заявив, що його колишній бос (Тернер) тримає особисту нелюбов до євреїв.

Щоб блокувати заявку Тернера, шефи CBS запросили єврейського мільярдера, магната театрів, готелів та страхування Лоуренса Тіша „по-дружньому” викупити компанію, і з 1986 до 1995 року Тіш був президентом та головою правління CBS, виключивши всі можливі негаразди з приводу можливого неєврейського впливу. Усі подальші спроби Тернера придбати яку-небудь телевізійну мережу завжди блокувались компанією Time Warner пана Левіна, яка володіє 20 відсотками акцій CBS і має право вето на будь-яку серйозну угоду. Але, коли єврей Самнер Редстоун запропонував придбати компанію за 34,8 млрд. доларів у 1999 році, Левін не мав ніяких заперечень.

Таким чином, не зважаючи на репутацію новатора та фотографії на обкладинках, Тернер так і не набув „зв’язків”, необхідних для того, щоб стати хазяїном мас-медіа. Тоді він вирішив раз і назавжди: якщо їх неможливо побити, тоді треба до них приєднатись. Він продав Turner Broadcasting System компанії Time Warner. Тернер підвів підсумок: „Моє життя здебільшого було неправдоподібним. Я робив багато різких рухів і заробив багато грошей. Я продав TBS компанії Time Warner і тоді це здавалось правильним. Також це було вигідним для акціонерів.

Однак, з іншого боку, я втратив контроль. Я вважав, що матиму авторитет, для того, щоб мати значний вплив в новій компанії. Якщо ви йдете в бізнес, будьте уважні до того, з ким об’єднуєтесь.

Я думав, що я купував Time Warner, але вони купили мене. В нас були різні точки зору. Потім вони поглинули AOL, і це було справжньою трагедією. Я втратив 85 відсотків мого багатства”.

Disney. Другим за більшістю медіа-конгломератом на сьогодні є Walt Disney Company, з прибутком в 27,1 млрд. доларів. Президент цієї компанії – Майкл Айзнер, єврей.

Імперія Disney, яку очолює людина, свого часу названа пересічним аналітиком „помішаним на владі”, включає до себе декілька телевізійних компаній (Walt Disney Television, Touchstone Television, Buena Vista Television), а також кабельними мережами з більш ніж 100 мільйонами підписчиків. Щодо художніх фільмів, Walt Disney Motion Pictures також включає Walt Disney Pictures, Touchstone Pictures, Hollywood Pictures і Caravan Pictures. Disney також володіє Miramax Films, що управляються єврейськими братами Бобом та Харві Вайнштейнами. Ця студія випустила такі „ультра”-фільми, як „Слізлива гра”, „Священик”, „Діти”.

Коли компанія Disney (до того як Айзнер придбав її у 1984 році) управлялась „гойською” сім’єю самого Уолта Діснея, вона була уособленням гідного сімейного дозвілля та розваг. І хоча ця компанія до сьогоднішнього дня зберігає права на, скажемо, „Білосніжку та сім гномів”, при Айзнері вона почала виробництво найвідвертішої сексуальної продукції та садистського насильства.

У серпні 1995 року, Айзнер придбав Capital Cities/ABC, Inc., яка володіє мережею телебачення ABC, яка в свою чергу володіє десятьма телевізійними станціями на таких великих ринках як Нью-Йорк, Чикаго, Філадельфія, Лос-Анджелес, Сан-Франциско і Х’юстон. Крім того, в Сполучених Штатах ABC має понад 225 телевізійних і 2900 радіостанцій-партнерів і випускає понад 7200 радіопрограм. ABC володіє 54 і керує 57 радіостанціями, здебільшого в таких містах як Нью-Йорк, Вашингтон і Лос-Анджелес. Radio Disney, частина Радіомереж ABC, випускає радіопрограми орієнтовані на дітей.

Спортивна мережа ESPN, кабельне дочірнє підприємство компанії ABC, очолюється євреєм Джорджем В. Боденхаймером. Корпорація також контролює Disney Channel, Toon Disney, A&E, Lifetime Television, SOAPnet і History Channel, кожний з кількістю підписчиків від 86 до 88 мільйонів. Телевізійна мережа ABC Family має 84 мільйона підписчиків. На додаток до розваг (деякі з них зовсім не відповідають „сімейному формату”), через цю мережу проповідує євангеліст-сіоніст Пет Робертсон. Не зважаючи на те, що ABC/Disney в першу чергу – телекомунікаційна компанія, все ж таки вона заробляє понад 1 млрд. доларів на видавництві. Вона володіє Walt Disney Company Book Publishing, Hyperion Books та Miramax Books, а також 6 щоденними газетами та 20 журналами. Disney Publishing Worldwide видає книги 55 мовами у 74 країнах світу; складає понад 100 мільйонів читачів щомісяця.

В Інтернеті Disney управляє такими порталами як Buena Vista Internet Group, ABC Internet Group, ABC.com, ABCNews.com, Oscar.com, Mr. Showbiz, Disney Online, Disney’s Daily Blast, Disney.com, Family.com, ESPN Internet Group, ESPN.sportzone.com, Soccernet.com, NFL.com, NBA.com, Infoseek (частково), а також Disney Interactive.

Viacom. Номером три в цьому списку є Viacom, Inc., яку очолює Самнер Редстоун (народжений Мюррей Ротстайн), єврей. Прибуток компанії в 2003 році сягнув 26,5 млрд. доларів. Мелвін Кармазін, ще один єврей, до червня 2004 року був людиною номер два в компанії, займаючи пост президента і виконавчого директора. Зараз він володіє великим пакетом акцій Viacom. Новий президент, Леслі Мунвес, єврей, а виконавчий директор – Том Фрестон, можливо єврей (ми не змогли перевірити єврейське походження Фрестона, але у 1970-х роках він був залучений до роботи єврейських організацій, що торгували одягом, імпортуючи його до США з країн Третього світу).

Viacom випускає та розповсюджує телепередачі для трьох найбільших мереж, володіє 39 телевізійними станціями так само, як і ще 200 станціями-філіалами, що входять до телевізійної мережі CBS, якою повністю володіє Viacom. В свою чергу, до складу CBS входять 185 радіостанцій (Infinity Radio Group) та ще 1500 радіостанцій (CBS Radio Network). Також Viacom випускає художні фільми через студію Paramount Pictures.

Viacom була сформована у 1971 році з метою уникнути директив FCC (Федеральна Телекомунікаційна Комісія) щодо кабельного мовлення та випуску програм. Цей рух збоку уряду не зробив зовсім нічого, щоб ослабити здебільшого єврейську монополію партнерів, що викликає головні проблеми в індустрії. У 1999 році CBS збільшила себе придбанням King World Productions.

Згідно до голосувань акціонерів Viacom та CBS у грудні 1999 року Редстоун заволодів CBS. Телебачення CBS довго очолювалось вище згаданим Леслі Мунвесом, а інший президент компанії Viacom Том Фрестон очолював MTV (що цілком знаходиться у їх власності).

Viacom також володіє Country Music Television, а також кабельними каналами Nashville Network і є найбільшим власником засобів зовнішньої реклами. Видавничий відділ Viacom включає до себе видавництва Simon & Schuster, Scribner, The Free Press, Fireside та Archway Paperbacks. Вона розповсюджує відео через більш ніж 8000 прокатних магазинів Blockbuster, а також залучена до супутникового мовлення, парків розваг та відеоігор.

Але Viacom більше відомий тим, що являється найбільшим постачальником кабельних телепрограм через її Showtime, MTV, Nickelodeon, Black Entertainment Television та інші. З 1989 року MTV та Nickelodeon завойовують все більшу і більшу юнацьку аудиторію. MTV превалює на телевізійному ринку для глядачів між 12 та 24 роками.

Самнер Редстоун володіє 76 відсотками акцій Viacom. MTV закачує свої расово змішані рок і поп у 342 млн. будинків у 140 країнах світу, роблячи вплив на біле юнацтво по всьому світові. MTV також виробляє такі фільми з расово змішаними героями як „Збережіть останній танець”.

Nickelodeon, з понад 87 млн. підписчиками, дивиться переважна більшість дітей віком від 4 до 11 років, а компанія швидко розширюється і в Європі. Більшість її передач ще не сповнені тотальною дегенеративністю, яка є торговою маркою MTV, але Редстоун збільшує її дозу і для самих маленьких глядачів.

NBC Universal. Ще один єврейський медіа-магнат – Едгар Бронфман-молодший очолював Seagram Company, до її недавнього з’єднання з Vivendi. Його батько, Едгар Бронфман-старший, президент Всесвітнього Єврейського Конгресу.

Seagram володіла Universal Studios і пізніше придбала Interscope Records, що була промоутером “gangsta rap” від Warner. Universal та Intrscope зараз належать компанії Vivendi Universal, яка у травні 2004 року об’єдналась з NBC. ЇЇ сучасна назва – NBC Universal.

Бронфман став найважливішою людиною в індустрії звукозапису, після того як придбав PolyGram, європейський гігант звукозапису, сплативши 10,6 млрд. доларів голландському виробнику електроніки Philips.

У червні 2000 року сім’я Бронфманів продала Seagram компанії Vivendi для того, щоб мати опору в цій компанії. Спочатку Vivendi була французькою компанією з виробництва приладів і очолювалась Жан-Марі Месьєром. У липні 2002 року Месьєр був змушений піти у відставку під тиском ради директорів, очолюваної Бронфманом.

Vivendi також придбала у 2002 році USA Networks єврея Беррі Діллера (Діллер – власник InterActive Corporation, до якої належить Expedia, Ticketmaster, The Home Shopping Network, Lending Tree, Hotels.com, CitySearch, Evite, Match.com та інші інтернет-портали. До складу Vivendi входять USA Network, Universal Studios, Universal Television, а також Vivendi Universal Entertainment (VUE).

Після об’єднання Vivendi та NBC, Бронфман нещодавно придбав Warner Music. Поточний голова NBC Universal – Боб Райт. Райт не єврей, але завжди представляв єврейські інтереси, довгий час працювавши в NBC. Рон Майер, єврей, президент і виконавчий директор Universal Studios. Стейсі Снайдер, також єврей, керує Universal Pictures. Ще один єврей Джеф Цукер – президент NBC Universal Television Groups.

Дві з чотирьох наведених вище корпорацій в руках євреїв (Disney та Viacom); єврейські виконавчі директори в NBC Universal; євреї на головних посадах в Time Warner. Звісно, такі пропорції євреїв на важливіших і найвпливовіших посадах не можна пояснити випадковістю; все це зроблено за допомогою узгодженого зусилля з боку євреїв.

Інші медіа-компанії: News Corporation Руперта Мардока володіє Fox Television Network, Fox News, FX Channel, 20th Century Fox Films, Fox 2000 і видавництвом Harper Collins. News Corporation – п’ята найбільша медіа-корпорація в національному масштабі, її прибуток у 2003 році сягнув 19,2 млрд. доларів.

Fox News Channel був тим каналом, що проштовхував єврейські інтереси в Іракській війні, що „одушевляв” адміністрацію Джорджа Буша та „новий консерватизм”, який уособлює собою агресивний сіонізм та мультирасовість.

Мардок – номінально не єврей, але є деяка невпевненість щодо його походження, він також агресивно підтримує сіонізм все своє життя. (Історик Девід Ірвінг опублікував інформацію, отриману ним з надійного джерела, що його матір Елізабет Джой Грін була єврейкою, але нам не вдалось перевірити це). Друга людина в корпорації після Мардока – єврей Пітер Чернін, президент та виконавчий директор.

Євреї тримають ключові позиції в компанії: Гейл Берман очолює Fox Entertainment Group; Мітчел Штерн – голова супутникового телебачення DirecTV; Джейн Фрідман – голова видавництва Harper Collins; Томас Ротман – голова Fox Entertainment. Корпорація також володіє газетами New York Post та TV Guide, обидві видаються під наглядом Черніна. Перший неоконсервативний журнал Weekly Standard видається News Corporation, його головний редактор – єврей Вільгельм Крістол, лідируючий представник неоконсерватизму, а також „інтелектуал”.

Виробництво телевізійних програм та художніх фільмів, що не знаходиться у власності великих медіа-компаній, також управляється євреями.

Наприклад, Spyglass, „незалежний” виробник фільмів, що випустив такі стрічки як „Шосте значення”, „Шанхайський полудень”, контролюється його засновниками євреями Гарі Бербером та Роджером Бірнбаумом. Джонатан Глікман – президент, Пол Нейнштейн – віце-президент, обидва – євреї. Spyglass знімає фільми спеціально для DreamWorks SKG.

DreamWorks SKG – найбільш відома серед невеликих медіа-компаній. З самого початку свого існування це суто єврейська компанія. DreamWorks була заснована у 1994 році шляхом проведення афер трьох євреїв – магнато звукозаписуючої індустрії Девідом Джеффеном, колишнім головою Disney Pictures Джефрі Катценбергом та директором фільмів Стівеном Спілбергом. Ця компанія випускає художні фільми, мультиплікаційні фільми, програми для телебачення та записує музику. Беручи до уваги ті гроші та зв’язки, які мають Джеффен, Катценберг та Спілберг, DreamWorks найближчим часом може приєднатися до ліги чотирьох найбільших медіа-компаній.

Одна з головних студій, Columbia Pictures, знаходиться у власності японської корпорації Sony. Проте, голова студії – єврейка Емі Паскаль, а продукція студії повністю відповідає єврейській точці зору на суспільні взаємини. Музикальний підрозділ Sony нещодавно об’єднався з європейським музичним гігантом BMG з метою сформувати Sony BMG Music Entertainment. Зараз це один з найбільших в світі розповсюджувач музики; очолюється виконавчим директором євреєм Ендрю Леком, колишнім президентом NBC. Всі американські справи Sony ведуться євреєм Говардом Стрінгером.

Добре відомо, що євреї управляли більшістю виробництва та дистрибуції фільмів починаючи з ранніх десятиліть 20-ого століття. Останній бар’єр для єврейської переваги зник у 1966 році, після смерті Діснея. Незабаром євреї захопили владу в компанії, яку він побудував. З того часу вони не мають ніяких перешкод в цій індустрії.

Фільми, зняті сьома з вищезазначених компаній (Disney, Warner Brothers, Paramount, Universal, 20th Century Fox, DreamWorks, Columbia) зібрали 94 відсотка загального касового збору у 2003 році.

Нещодавно ABC, CBS та NBC були трьома найбільшими телемережами. Зараз, після консолідації імперій масової інформації, вони більш не являються незалежними організаціями. Але і в часи „незалежності” кожна з них від початку їх заснування контролювалась євреями: ABC – Леонардом Гольденсоном, CBS – спочатку Уїльямом Палеєм, а потім Лоуренсом Тішем, а NBC – спершу Девідом Сарновим, а пізніше його сином Робертом. Протягом десятиліть штат цих компаній зверху донизу заповнений євреями, і принципово єврейський дух мереженого телебачення зовсім не змінився, коли ці мережі були поглинуті іншими корпораціями. Єврейська присутність в телевізійних новинах залишається особливо сильною.

Яскравий цьому приклад – NBC. Президент новин NBC – Ніл Шапіро. Джеф Цукер – президент NBC Universal Television Group. Джонатан Вальд, колишній головний продюсер NBC, зараз являється старшим консультантом CNBC. Девід М. Заслав – президент NBC Cable (а також директор фірми цифрового телебачення TiVo Inc.) Президент MSNBC – Рік Каплан. Всі вони – євреї.

Подібна перевага євреїв у відділах новин помітна і в інших мережах. Самнер Редстоун, Том Фестон та Лес Мунвес контролюють CBS корпорації Viacom. Мунвес продемонстрував свою владу у 2002 році повністю замінивши ведучих програми “Early Show”. Він також є родичем першого прем’єр-міністра Ізраїлю Давида Бен-Гуріона. Ал Оріц (також єврей) – виконавчий продюсер та директор висвітлення особливих подій для новин CBS. Головний продюсер Майкл Басс та Віктор Нойфельд (колишній продюсер шоу „20-20” на ABC) – продюсери “Early Show”; обидва – євреї.

На ABC Девід Уестін (єврей згідно до Джері Бланкфорта з газети “Middle East Labor Bulletin”) – президент новин ABC. Старший віце-президент, Пол Славін, також єврей. Бернард Гершон, єврей, являється головним менеджером ABC News Digital Media Group, а також ABCNews.com, ABC News Productions та ABC News Media Source.

Друковані ЗМІ

Щоденні газети – після телевізійних новин – найвпливовіший інформаційний засіб в Америці. Кожний день їх продається близько 58 млн. екземплярів. Всі ці мільйони поділяються між 1456 виданнями. Здається, з цього факту можна зробити висновок, що кількість газет повинна бути гарантом проти контролю меншості та проти обов’язкового в такому випадку спотворення інформації. Нажаль, це не так. Незалежності, конкуренції та інтересів більшості в них менше, ніж можна було б припустити.

У 1945 році, чотири з п’яти американських газет знаходились у власності та видавались людьми, в яких були тісні зв’язки з місцевою громадою. Проте, ті дні вже в минулому. Більшість незалежних газет були куплені у середині 1970-х років. Зараз місцеві газети знаходяться у власності великих компаній, їх справами керують люди, що мешкають за сотні, а то й тисячі миль. Сьогодні менше ніж 20 відсотків газет знаходяться у незалежній власності, решта належить великим компаніям. Тільки 103 газети з 1456 мають тираж більше ніж 100 тисяч екземплярів. І лише деякі з них спроможні тримати кореспондентів поза межами їх міста, а інші в цьому плані залежать від великих газет і повинні так само, як і вони, висвітлювати події як в країні, так і за її межами.

Associated Press (AP), яке продає газетам інформаційні матеріали, зараз знаходиться під контролем віце-президента та відповідального редактора єврея Майкла Сільвермана, який корегує щоденні новини та контролює редакційні відділи. Сільверман починав в AP з корегування національних новин будучи помічником відповідального редактора у 1989 році. Зараз редактором національних новин в AP являється єврейка Енн Левін. Сільверман та Левін працюють під керівництвом Джонатана Вольмана, також єврея, який став віце-президентом агентства AP у 2002 листопаді року.

Тільки у двох відсотках американських міст є більше, ніж одна місцева газета. Але і тут змагання майже завжди номінальне, як наприклад між ранковою та вечірньою газетами, які належать одному власнику.

Найважливішою причиною майже повного зникнення конкуренції є монополістична тактика холдингової компанії єврейського сімейства Ньюхаузів, Advance Publications. Наприклад, Advance Publications купує одну з двох конкуруючих газет, а потім розгортають справжню рекламну війну, занижуючи рекламні ставки. У підсумку, це призводить до банкрутства обох газет. Тоді Advance Publications втручається і купує конкуруючу газету. Часто обидва видання продовжують існувати – одне як ранкове, а інше як вечірнє. Таким чином, вони належать братам Ньюхауз. Наприклад, у 2002 році завдяки братам Ньюхаузам в Сіракузах припинила своє існування Herald-Journal, а Post-Journal залишилась монополістом.

Імперія братів Ньюхаузів представляє не просто приклад тотальної відсутності конкуренції між щоденними американськими газетами. Вона також ілюструє невтомну спрагу євреїв підкорити собі всі органи контролю над суспільною думкою. Ньюхаузи володіють 31 щоденною газетою, серед них такі важливі, як Plain Dealer у Клівленді, Star-Ledger в Нюарці, Times-Picayune в Нью-Орлеані; Newhouse Broadcasting включає до себе телевізійні станції та операторів кабельного телебачення; недільний газетний додаток Parade, з тиражем в 35 млн. екземплярів; декілька десятків крупних журналів, зокрема The New Yorker, Vogue, Wired, Glamour, Vanity Fair, Bride’s, Gentlemen’s Quarterly, Self, House & Garden, а також всі журнали видавничої групи Conde Nast. Працівники цих видань, зрозуміло, здебільшого євреї. Яскравий приклад – Parade. Видавець – Ренді Зігель, редактор та головний віце-президент – Лі Кравіц, директор з творчих питань – Іра Йоффе, з питань науки – Девід Леві, з питань здоров’я – Айседора Розенфельд.

Ця єврейська медіа-імперія була заснована покійним Самуїлом Ньюхаузом, іммігрантом з Росії. Коли у 1979 році у віці 84 років він помер, він заповів усі свої підприємства мас-медіа (разом вони коштували тоді 1, 3 млрд. доларів) двом синам Семюелу та Дональду. З цілим рядом подальших придбань вартість Advance Publications сьогодні сягнула близько 9 млрд. доларів. Те, що сімейка Ньюхаузів поглинула величезну кількість видань, можна пояснити тим простим фактом, що газети фінансово залежать не від підписчиків, а від рекламодавців. Саме на гроші, а не наякісь копійки від підписчиків, йдуть до зарплати працівників редакції та дають прибуток власнику. Якщо крупні рекламодавці в місті вирішують підтримати якусь одну газету, ця „підгодована” газета „розквітає”, у той час її конкурент „вмирає”. З самого початку минулого століття, коли єврейський торгівельний капітал став домінантною економічною силою в Америці, почало спостерігається зосередження американських газет в єврейських руках, що супроводжувалось постійним зменшенням кількості конкуруючих з ними неєврейських видань – головним чином, як результат політики селекції, що застосовувалась рекламодавцями (єврейськими магнатами).

До того ж, навіть ті газети, що знаходяться в неєврейських руках, практично повністю залежать від єврейської реклами, а від цього їх передовиця та редакційні статті не виходять за рамки єврейських симпатій або антипатій. В газетному бізнесі, як і в будь-якому іншому, існує стара істина: хто платить, той і музику замовляє.

Три єврейські газети

Придушення конкуренції і встановлення місцевої монополії на розповсюдження новин – типові характеристики єврейського контролю над американською пресою. Можливість використання євреями преси в якості інструмента їх політики (треба зауважити, що цьому інструменту ніщо не протистоїть) краще за все може бути продемонстрована на прикладі трьох загальнонаціональних газет з найбільшим тиражем: New York Times, Wall Street Journal і Washington Post. Ці три видання впливають на фінансові та політичні центри Америки. Вони встановлюють тон, тенденцію та підхід до подій, обов’язкові для практично всіх інших газет. Вони вирішують, яка інформація потрапить до новин, а яка – ні, як на національному, так і на міжнародному рівні. Вони „породжують” новини – інші ж тільки копіюють її. І всі ці три газети – в єврейських руках.

New York Times, з тиражем в 1.119.000 екземплярів у 2003 році, є неофіційним гідом у сфері моди, розваг, політики та культури на загальнонаціональному рівні. Ця газета вказує своїм читачам які книги треба читати, які фільми треба дивитися; які думки зараз „в стилі”; які політики, діячі освіти, духовні лідери, артисти та бізнесмени – ті люди, до яких треба прислуховуватись. Слід зазначити, що протягом декількох століть 19-ого сторіччя це була справді „американська” газета.

New York Times була заснована у 1851 році двома не-євреями, Генрі Дж. Раймондом та Джорджем Джоунсом. Після того, як вони померли, їх підприємство придбав багатий єврейський видавець Адольф Окс. Його праправнук Артур Зульцбергер-молодший – видавець цієї газети а також голова New York Times Company. Рассел Т. Льюіс, також єврей, – президент та виконавчий директор New York Times Company. Майкл Голден, ще один єврей, – віце-президент. Мартін Нізенхольц, єврей, управляє великими Інтернет-порталами.

Сім’я Зульцбергерів також володіє 33 іншими газетами, включаючи Boston Globe, придбаний в червні 1993 року за 1,1 млрд. доларів; 8 телеканалами та 2 радіостанціями; та більш ніж 40 інтернет-порталами, орієнтованими на новини. Вони також видають International Herald Tribune, найбільш поширену англомовну щоденну газету в світі. Служба новин New York Times поставляє новини, розваги, фотографії 506 іншим газетам, журналам та агентствам новин.

Washington Post не менш значна в національному масштабі газета, що має серед своїх джерел державні агенції у Вашингтоні, впливає на зміст новин, що стосуються діяльності Федерального уряду.

Washington Post, також як і New York Times, має неєврейське походження. Вона була заснована у 1877 році Стілсоном Хатчінсом, була куплена в нього Джоном Р. МакЛіном у 1905 році і пізніше успадкована Едвардом Б. МакЛіном. Проте, у червні 1933 року, підчас Великої Депресії, газета стала банкрутом. Вона була придбана на аукціоні банкрутства Юдженом Месером, єврейським фінансистом та колишнім партнером ганебного Бернарда Берака, єврея, що був справжнім „царем” американської промисловості підчас Першої Світової Війни. Washington Post управлялась Кетрін Мейер Грехем, дочкою Юджена Мейера, поки вона не померла в 2001 році. Вона була головним акціонером і головою правління Washington Post Company. У 1979 році вона призначила свого сина, Дональда Грехема, видавцем газети. Дональд став виконавчим директором Washington Post Company у 1991 році і головою правління в 1993. Таким чином, ланцюг єврейського контролю зберігся. Газета має щоденний тираж в 732.000 екземплярів, а недільне видання продається загальним тиражем в понад один мільйон екземплярів.

Washington Post Company також має цілий ряд інших мас-медіа: газети (Gazette, включаючи 11 військових видань); телебачення (WDIV в Детройті, KPRC в Х’юстоні, WPLG в Майамі, WKMG в Орландо, KSAT в Сан-Антоніо, WJXT в Джексонвіллі); журнали (щотижневий суспільно-політичний журнал Newsweek).

Різні телевізійні відділення Washington Post Company досягають 12 мільйонів будинків, а кабельна служба Cable One має 750 тисяч глядачів.

Wall Street Journal продає 1.820.000 копій кожен буденний день і знаходиться у власності Dow Jones & Company, Inc., нью-йоркської корпорації, яка також видає ще 33 газети і щотижневий фінансовий таблоід Barron’s. Голова та виконавчий директор корпорації Dow Jones – Пітер Р. Канн, єврей. Канн також голова і видавець Wall Street Journal.

Більшість інших нью-йоркських газет також не знаходяться в кращих руках ніж New York Times та Wall Street Journal. У січні 1993 року нью-йоркські Daily News (тираж 729.000) була куплена у єврейського медіа-боса Роберта Максвела (природжений Людвіг Хох) євреєм Мортімером Б. Цукерманом. Інший єврей Лес Гудштейн – президент нью-йоркських Daily News. І, як згадано вище, New York Post (тираж 652.000) знаходиться у власності News Corporation, що знаходиться під контролем єврея Пітера Черніна.

Журнали новин

Історія з журналами новин така сама, як і з іншими ЗМІ – телебаченням, радіо, газетами. Розглянемо, наприклад, суспільно-політичні журнали. Найбільш яскраві приклади – Time, Newsweek, а також U.S. News & World Report.

Time, з щотижневим тиражем у 4,1 млн. екземплярів. Видається дочірньою компанією Time Warner Communication – це медіа-конгломерат, сформований у 1989 році в результаті об’єднання Time, Inc з Warner Communications. Головний редактор Warner Communications – Норман Пірлстайн, єврей.

Newsweek, як було згадано вище, видається Washington Post Company, знаходиться під контролем Дональда Грехема. Щотижневий тираж складає 3,2 млн. екземплярів.

U.S. News & World Report, з щотижневим тиражем в 2 млн. екземплярів, знаходиться у власності і видається Мортімером Б. Цукерманом, який також є головним редактором. Цукерман володіє нью-йоркською газетою Daily News, яка посідає шосте місце серед найбільших в країні газет.

Наша відповідальність

Такими є факти контролю над ЗМІ в Америці. В їх достовірності може бути впевненим кожний, хто проведе декілька годин в будь-якій великій бібліотеці, гортаючи щорічники радіотелевізійної індустрії, довідники газет та журналів, біографічні видання та регістри корпорацій – наприклад такі, що публікуються видавництвами Standard and Poors та Dun and Bradstreet. Ці факти безперечні, але коли хто-небудь згадує про них, усі єврейські рупори миттєво відхиляються від прямої розмови. Вони, звичайно, заявляють з тріумфом: „Але ж Тернер – не єврей!”, ніби то проблема зникає раз і назавжди. Якщо опонент буде наполягати, то його звинуватять в „антисемітизмі” тільки за те, що він взагалі згадав цю тему. До того ж, саме страх перед цим звинуваченням примушує тих, хто знає правду, тримати язика за зубами.

Але ми не маємо права мовчати про ці життєво необхідні питання! Єврейський контроль над американськими ЗМІ – це самий важливий, найважливіший факт, і не тільки для Америки, але й для решти світу. Ніщо – ні чума, ні голод, ні економічна катастрофа, ні навіть ядерна війна – не можуть бути більш небезпечні для майбутнього нашого народу.

Американська зовнішня політика також визначається єврейським контролем за ЗМІ і дозволяє вирішувати питання війни та миру згідно з єврейськими, а не американськими інтересами. Без цього контролю не було б, наприклад, війни в Персидській затоці. Також не було б масової різанини цивільних сербських громадян військами НАТО. Не було б Іракської війни і тисячі життів були б врятовані. Не було б майже ніякої підтримки сіоністського Ізраїлю Сполученими Штатами, і спровокована Ізраїлем нестабільна ситуація на Близькому Сході ніколи б не зачепила Сполучені Штати.

Дозволяючи євреям контролювати усю індустрію інформації та розваг, ми не просто віддаємо їм вирішальний вплив на нашу політичну систему і повний контроль над нашим урядом – але й контроль над думками і душами наших дітей, чиї ідеї і відношення до життя формуються здебільшого єврейським телебаченням і єврейськими фільмами, а не батьками, школою або будь-яким іншим впливом.

Індустрія розваг, що контролюється єврейством, грала та грає головну роль у переконанні цілого покоління у тому, що гомосексуалізм – це нормальний стиль життя; що немає нічого поганого у тому, що білі жінки зустрічаються і одружуються з неграми або у тому, що білі чоловіки одружуються з азіатками; що всі раси абсолютно рівні за своїми здатностями і характером – за виключенням білої раси, яка є підозрілою вже з відомого всім нам з історії утиску інших етносів (безумовно, всі зусилля білих, спрямовані на расове самозбереження, гідні тільки осудження).

Ми повинні протистояти поглибленню цієї отрути серед нашого народу – і ми повинні зламати владу тих, хто цю отруту розповсюджує. Дозволити такій владі опинитися в руках будь-якої чужорідної меншості, з системою цінностей та інтересами, які настільки відрізняються від наших власних, було б непробачно. Але дозволити зосередження такої жахливої влади в руках євреїв, з їх трьохтисячолітньою історією руйнування держав – від стародавнього Єгипту до Росії – рівносильне расовому самогубству. Це не перебільшення – вже зараз стільки білих американців заражені відчуттям расової провини та ненавистю до самих себе, що вони активно працюють на знищення власної раси. І це теж наслідок єврейського медіа-контролю.

Як тільки ми зрозуміємо факти, що стосуються єврейського контролю над мас-медіа, то нашою першочерговою відповідальністю стає зробити все необхідне для того, щоб розірвати пута цього контролю. Ми не повинні зупинятися ні перед чим у боротьбі з цим злом, яке смертельним потиском наш народ, уприскуючи свою смертельну отруту до думок і сердець людей. Якщо ми не зуміємо знищити це зло, воно знищить нас.

Наш засіб масової інформації

Зростаюча кількість Білих американців працюють над створенням ЗМІ не під єврейським контролем. National Vanguard Books, видавець цієї статті, також видає власний повнокольоровий журнали з новинами та матеріалами, National Vanguard, один екземпляр якого можна замовити за адресою, зазначеною на початку статті (5 доларів для США та Канади, 8 доларів для інших країн). В нас також є веб-сайт www.natvan.org, який постійно оновлюється, а також щотижнева радіопрограма American Dissident Voices. Розклад виходу програми в ефір є на сайтах www.natvan.org та www.natvan.com. Для нас є життєво необхідним підтримувати власний засіб масової інформації.

National Vanguard Books – дочірня організація Національного Альянсу, що працює в інтересах Білих людей і фінансує наш власний ЗМІ. Для подальшої інформації щодо членства в Альянсі, пишіть на адресу P.O.Box 90, Hillsboro, WV 24946, USA.

Копію цієї статті (англійською мовою) у формі буклету можна замовити за адресою: P.O.Box 330, Hillsboro, WV 24946, USA. 10 копій коштують $6, 25 копій – $9, 100 копій – $20, 1000 копій – $154. Ціни включають поштові витрати. Наш книжковий каталог, в якому представлені понад 600 книг, відео, і звукозаписів, доступний за $3.

Авторські права належать National Vanguard Books. Зазначені власники ЗМІ, менеджери, корпоративні взаємини, звичайно, змінюються час від часу. Всі імена і інші дані дійсні за станом на листопад 2004 року.

Дослідницький Відділ журналу National Vanguard
Медіа-директор Кевін Альфред Стром
P.O. Box 330 · Hillsboro · West Virginia 24946 · USA

Переклад: Олександр Дядіщев